info (собачка) navsi100.com – Ваши новости (укр, рус), фото (jpeg 1000pix), музыка (mp3 256kbps)
Отже, я, Павло Зібров, народився 22 червня 1957 року у надзвичайно красивому місці, у колишній садибі князя Остолопова, - в селі Червоне Вінницької області.
Хто я по крові? Важко сказати, тому що намішано і болгарської, і словацької, і російської, і української... Навіть прізвище наше вимовлялося не на сьогоднішній лад: не Зібровим я народився (наголос на другому складі), а Зібровим (наголос на першому). Сам себе вважаю - українцем, і по паспорту, і по духу. Мама була вчителькою, батько - на-всі-руки-майстер, міг зробити любе. Дітей в сім'ї виховувалося двоє - старший брат Володя і я. Як артист, Павло Зібров почав свою кар'єру у два роки - грав на свищику і співав. Володі було тоді п'ять, він грав на баянчику і теж співав. Свої таланти ми показували в нашому ж селі.
У ті часи був гарний культ свят, до яких всі, без виключення, готувалися. На Новий Рік, Різдво, Пасху у кожній хаті щось смажилося, коптилося, варилося, готувалося, шилося... Після цієї колосальної підготовки господарі приймали гостей, всі разом сідали до столу і гарненько святкували. Формально, ми з братом у гості ходили теж, але трішки інакше (та й хто посадить до столу малечу?!). Брат брав баянчика, я - свищика. З собою обов'язково була велика торбина, щоб було куди складати зароблене. Адже ми ходили по родичах, знайомих колядувати і щедрувати: заходили до хати, співали хвилин 5-10 і підставляли торбу під калачі, горіхи, ковбаси, гроші... Це були наші перші заробітки і мої перші гастролі.
Постійною базою для розвитку наших талантів був домашній театр. Так, ми мали власний домашній театр! Мама для всіх шила костюми на машинці "Зінгер", батько робив невеличку сцену, і ми виступали всією сім'єю: батько віртуозно грав на балалайці, мама дуже гарно грала на гітарі, брат з початку грав на маленькому баянчику, потім йому купили тульський полубаян, потім - баян. А я грав на бубонці і на свищику. Вже потім з бубону перейшов на полубаян, потім - на баян. Наш домашній театр любили і запрошували в гості, на новосілля, весілля, у клуб.
Щоб у вас не складалося таке ідилічне враження про гарного хлопчика Павлика, скажу, що не таким вже й слухняним він був: у п'ять років я почав курити. У батька в сараї цілими ящиками лежали папіроси "Сєвєр", і сусідський хлопчик Мітя підбив мене на цей героїчний вчинок: давай, мовляв, як дорослі... Я поцупив декілька пачок папірос, і ми пішли у кущі за хату курити. Заховатись - заховалися, а от про дим якось не подумали: папіроси запалили, а дим з кущів і повалив. Батько нас по цьому диму і знайшов. Взяв мене за вуха і давай тріпати:
- Будеш курити?
А я був впертим хлопчиком, кажу:
- Буду!
Батько потрохи лютіє:
- Будеш?!
Кажу:
- Буду!!!
Терпець у батька увірвався:
- Ага! Як "будеш", то зараз ти накуришся!
Роздовбав декілька папірос, і затовк мені тютюн у рота. Боже! Як то було бридко, страшенно гірко і несмачно!.. Після цього курити я кинув.
Але повернімося до витоків моєї кар'єри. Тоді у селах культовим музичним інструментом був баян: хлопець з баяном на селі був першим, всі дівчата були закохані тільки в нього, вся увага належала тільки йому. Іншим хлопцям доводилося задовольнятися рештками. Але щоб стати першим баяністом на селі, треба було гарно грати, а щоб гарно грати, треба вчитися. У нашому ж селі музичної школи не було, і мамі доводилося возити Володю навчатися музиці за 30 кілометрів, в районний центр, у Гайсин. І мене до музики залучали змалку - брали з собою. Спочатку ми пішки шли два кілометри від села до автотраси, і вже там зупиняли попутні машини, якими доїжджали до Гайсина. Іноді оті два кілометра від села до "асфальту" доводилося топати у півметровій багнюці. Тоді перед тим, як пірнути у те болото, ми знімали з ніг черевички, брали їх у руки, взували чобітки, баянчик вішали за спину - і вперед. І тільки доїхавши до Гайсина, перевзувалися у черевички і йшли до музичної школи.
Таким чином, відмірявши два плюс тридцять кілометрів туди і такий самий кілометраж назад по декілька разів на тиждень, Володя за п'ять років закінчив семирічну школу. А мені пощастило: саме тоді, коли настав час віддавати мене у музичну школу, до нашого села приїхав вчитель музики з району, і двічі на тиждень він забирав мене на заняття.
Перші два класи середньої школи я навчався у селі, бігав за дівчатками, смикав за коси, - шкодний був хлопчик. Але потім сталася подія, яка визначила все моє подальше життя, - мама повезла мене у Київ, де я і залишився, де тепер живе моя сім’я...
Усі файли тільки для ознайомлення. Все файлы только для ознакомления. Права на композиції належать їхнім власникам. Надіславши лист на info@navsi100.com, Ви автоматично даєте згоду
на некомерційне використання музики, фото та інформації на порталі
Navsi100.com та Navsi100.in.ua. Кожен файл буде опубліковано із звуковим логотипом Navsi100.com
Права на композиции принадлежат их владельцам. Отправив письмо на info@navsi100.com, Вы автоматически даете согласие
на некоммерческое использование музыки, фото и информации на портале
Navsi100.com и Navsi100.in.ua. Каждый файл будет опубликован со звуковым логотипом Navsi100.com Купуйте тільки ліцензійне! Приобретайте только лицензионное!
При будь-якому використанні матеріалів сайту гіперпосилання на сайт обов’язкове. Редакція може не розділяти думку авторів статей і не несе відповідальності за зміст передрукованих матеріалів.