Организация концертов тел. +38 067 790 70 94

info(at)navsi100.com – Ваши новости (укр, рус), фото (jpeg 1000pix), музыка (mp3 256kbps)


У гонитві за майбутнім

Моя свідомість з дитинства була спрямована на творчість. Можливо я не усвідомлював цього сповна: що я є творчою людиною... Але я ніколи не уявляв, щоб мистецтво йшло якось окремо від мого життя. Мої смаки та переконання склалися на основі того, що творити – це є щастя життя. Зараз пригадуючи і дитинство, і школу, і перші роки університету, я розумію, як нестандартно я спостерігав усе довкола.

Дитинство під сонцем

Багато моїх друзів стверджувало, що їхнє дитинство не було яскравим, воно було звичайним… Я не можу сказати що мої дитячі роки були над щасливими, але знаю точно – вони були особливими!!! Хоча моя сім’я не була заможною і я не міг подорожувати екзотичними країнами. Ніяких неймовірних пригод зі мною не траплялося. Особливим було те, як я пізнавав світ і вчився бути з ним на Ти.
Я народився 6 березня 1985 року у м. Львів. Дитинство подарувало мені найперші яскраві спогади. Його образи, лагідні та барвисті супроводжують мене і сьогодні. Мені приємно згадати як взимку я маленьким катався на санчатах. Вони в мене були „наймодніші”, нехай не чим по суті і не відрізнялися. Хіба що не алюмінієві, а залізні зі спинкою, і тягнути їх угору мусив десь із півгодини!!! Такі важкі вони тоді були для мене. І справжнім щастям було, коли кататися зі мною йшли сестра чи батько, та вивозили санчата замість мене.
Пригадую літні ранки, коли прокидався сам, без чиєї не будь допомоги. Вибігав зрання на вулицю, коли ще лише підтягалися люди, щоб йти на роботу, коли на дворі більше нікого не було, а під ногами рясніла роса. Пам’ятаю, як крізь віття дерев, пробивалося сонячне світло і лягало маленькими острівцями на асфальті. Як я тата просив їхати тролейбусом на базар, знаючи, що він обов’язково купить мені щось смачненьке. Як бігав з однолітками по сусідніх городах в пошуках скарбів чи зеленого агруса та малини, як весело було грати у піжмурки в забороненому дорослими підвалі будинку… Мама ж працювала бухгалтером, була такою собі бізнес-вумен, і не могла знаходитися часто з нами. А тато якось примудрявся піти з самого рання на роботу і повернутися ще до обіду. Напевне він робив це задля нас із сестрою. Хоча і мати я розумію, бо в неї було справді дуже багато роботи. Вона була строгою, і ніколи не змінювала свого рішення. Якщо вона вела мене в дитсадок, то лише там я і міг опинитись. Якщо ж я прокидався, і бачив, що мама вже пішла, а вести у садок мене має тато, то починав складати уголос цілі трактати на тему, чому мені краще залишитись вдома. Звісно мені вдавалося розжалити батька, і я прогулював, чого мати ніколи не дозволяла. У мами ж було все чітко за розкладом. Кожна людина живе у своєму темпі, із своїм баченням світу. І я сподіваюся, що моя сім’я розуміє мою потребу працювати, творити. Так само, як я завжди намагався ставитись із розумінням до маминих справ.

Звідки була мрія

Великою подією для мене була поява програми „Утренняя звезда”. Я просто був у шоці! Ще до того я у дитсадку на біс виконував пісні моїх улюблених груп „Комбінація”, „Любе”, „Кармен”. Відчував справжню насолоду, коли мені починали аплодувати. Це були миті, коли я осягав наскільки це мені потрібно: співати... Пам’ятаю, коли ми з сестрою брали дезодоранти замість мікрофонів, і під музику магнітофона влаштовували один-одному концерти!!! А в першому класі нам, дітям, поставили дуже простий танок, у мене виходило краще за інших. Але це неважливо. Набагато значимішим є те, що я насолоджувався і відчував рух і ритм, і серйозно прагнув потрапити на конкурс „Утренняя звезда”. Я і не потребував, щоб мене підштовхували до чогось дорослі. Я сам знав, чого хочу і усвідомлював, що НІХТО НІЧОГО ЗА МЕНЕ НЕ ЗРОБИТЬ. Сам почав розшукувати різні колективи, записався на танці, у хор. Треба віддати належне: спочатку я все ж таки став займатися танцями, але вже трохи згодом зрозумів, що спів для мене - найважливіше. При шкільній студії займався хореографією недовго. Ну що мені було робити там?! Виходило класно, але мені з того було не цікаво. Отож я пішов до колективу, який вимагав більшої віддачі. І хоча майже до сьомого класу ніяких виступів не проходило, але я постійно був чимось зайнятий. Я дуже вдячний своїм батькам, що давали мені свободу вибору, піклувались, цікавились і не заважали!!!
Згодом, програми „Утренняя звезда” не стало, а бажання вийти на професійну сцену залишалось, яке згодом переросло у мрію!!!

Школа і те, чим вона стала для мене

Моїм першим хітом стала пісня „Я піду в далекі гори”, яку я виконав на шкільному вечорі. Увесь хор у мене був за бек-вокал. Тоді я вперше зрозумів, що таке виконувати хіт, і як це чудово! З того часу мене у школі нерідко наздоганяли чиїсь поклики: „ Я піду в далекі гори!!!” Сьогодні я часто задумуюсь: хіба ці голоси належали комусь?
Навчання мене не цікавило настільки, як творчість. Частенько я був режисером постановником усіляких вечорів у школі. Як казала моя вчителька з української мови Леся Ігорівна: „Віталіку, вчитися ти хотів не сильно, та сказати, що не міг не можна. Вчився ти іншому, кращому, добрішому, милішому – співати. У тим радував душу і слух не тільки мені… ” Я пригадую, що сидів за третьою партою біля вікна, і якщо не спостерігав за подіями на вулиці, то малював у зошитах…
„Зірковий статус” у школі я підтвердив піснею „Ой, летіли дикі гуси”. На мене дивилися із захопленням і не переставали до певного часу говорити про мій голос. Але потім звісно все забулося... Аж до 2000-го року, коли в школі відбувся конкурс „Красень - 2000”. І я виграв. Тоді вже всі дівчата ставали шеренгою у коридорі і передавали навпошипки одна одній: „То він... То він! То ВІН!!!  Я побачив, що на мене реагують інакше... Не так як на усіх. Я не знав як поводити себе... Як тільки чув такі насправді приємні речі, не міг придумати нічого кращого, ніж опустити очі в підлогу і йти-йти-йти до свого класу. Іноді я навіть на перерви не виходив. То ж я не порадую вас історією про гидке каченя. Мене помічали завжди. Інша справа: я не знав ЩО З ЦИМ РОБИТИ.

Життя у мареві майбутнього

Аналізуючи своє життя до сцени, я розумію тепер, що жив лише маревом майбутнього. Воно не полишало мене. Жило у середині жагучим передчуттям. Багато куди я думав поступати: на вокал, хореографію, театральне мистецтво.. На останнім вважав, що зупиню свій вибір. Бо триматись на сцені убачав також дуже важливим для себе, точніше для свого майбутнього. Часто сперечався з батьком, який хотів щоб його син йшов до військового Вузу, але я виявився стійкішим!!! Перед вступом так і не зібрався, як усі нормальні люди, займатись із репетитором. Все думав: куди ж піду? І так якось вийшло, що я зупинився на журналістиці. Місяців зо два до вступу сів за підручники, і без чиєї-небудь допомоги склав іспити. Ще радіснішою подією, опісля, стала для мене довгоочікувана поїздка на фестиваль „Таврійські Ігри”. Для мене було дуже важливим перебувати там, не просто як для хлопця, який вирішив навчатися на журналіста, а як для майбутнього артиста. Я відвідував усі прес-конференції. Слухав як і про що говорять вже відомі артисти. Дивився на них насамперед як на людей творчих, у яких можу чомусь навчитись. Усі прес-релізи марав якимись нотатками, складав їх до купи, і користувався з них ще довго. Аж поки усе потрібне не відклалося на рівні підсвідомому… І ще тоді я вірив, що колись сам приїду на фестиваль, і вийду на його сцену, так воно і сталося!

Київ у моєму житті

Із Києвом мої стосунки складалися поступово, природно, так, як має бути. Пам’ятаю вийшов наказ, що діти до 17 років можуть подорожувати залізницею в межах держави безкоштовно. І я став постійно приїжджати до столиці. Хоча мені зовсім не було чого робити тут. Хіба що прийти до родичів погостювати. І дивно те, що мене тягнуло до Києва, а жити завжди мріяв у Львові. Особливо часто я почав приїздити сюди, коли втікав від того життя, що склалося у мене в рідному місті, від першого кохання, що вже проходило. Я був на грані. Самотність у мегаполісі стала для мене ліками. Я відчував рух, подих столиці. Розумів: мені поки що нема чого тут робити. Але вірив і пообіцяв собі: „Якось я приїду, щоб бути у вирі всіх подій!”

Кохання у моєму житті

Відносини із дівчатами це звісно окрема тема мого життя. Найперші найсвітліші почуття з’явилися у мене до однокласниці в першому класі. Я підходив до неї на перерві брав її обличчя у долоні і казав: „Ти найкраща у моєму класі!” І вона відповідала мені тим самим. Це було радісно, по-дитячому, але так щиро!.. Дуже рідко коли люди можуть говорити одне з одним так, як ми говорили тоді. З часом люди набувають якихось дурних переконань, комплексів, їм постійно за щось соромно! А дітям не соромно ні за що. І коли журналісти кажуть довідавшись скільки мені років, що я ще дитина – вважаю це за комплімент. Бо бачити і розпізнавати у житті ще щось окрім роботи: пташиний спів, сонце, свято, миті що були і є – це щастя. Я втікаю від сірості буднів, бо вона псує мене.
Потім у 11-ому класі я зустрів дівчину, з якою у нас були однакові інтереси: музика. Я жив лише тим, що можу співати. І її помітив лише тоді, коли мені вказали, що й вона співає. Ми зустрічалися з нею два роки. Я ще навчався у школі, а вона вже була студенткою. Але нам було про що поговорити. З нею першою я відчув наснагу життя. Я зазнав з нею щастя, справжню силу почуття. А згодом – поразку... Її ревнощі зруйнували наші стосунки. Кохання, що було у мені перетворилося на ненависть до неї і до себе за те, що ненавиджу її. Але нині я вдячний за все, що з нами сталося. Навіть за те, як погано я себе почував. Це був досвід і мій, і її. Сьогодні ми зрозуміли, що з нами коїлося, і стали друзями.
Мене врятувало інше кохання. Яке до речі з’явилося лише через один рік. Ця людина надихала мене. Але вона ніколи не знаходила на мене часу. Я спав з її фотографією під подушкою. І прокидався щасливим, якщо мені снилося, як я розмовляю з нею. Тоді, лише від цього, мені ставало байдуже до всього світу. Мені нікого й нічого не було потрібне. Але єдине, що між нами з нею лишалося, це моє кохання.
Нарешті почалося те, що відбувається зі мною до сьогодні. Те, про що я так давно мріяв, і продовжую мріяти цим життям. Мрії – це плани Бога стосовно нас... І коли я став вже не просто Віталіком, а Віталієм Козловським, я зателефонував тій дівчині, яку кохав безнадійно, тихо. І чомусь на цей раз вона одразу зрозуміла, хто до неї телефонує. В неї вже був для мене час. Вона вже не відкладала зустріч як раніше на завтра чи післязавтра. Я чомусь не здивувався... І при зустрічі, розповів їй про свої почуття: „Я КОХАВ ТЕБЕ СТРАШЕННО!” Я мав зізнатися в усьому, щоб звільнитися. Тоді вона спитала у мене: „А чому ж ти раніше мені про це не сказав?!” Я лише здивувався: „Я телефонував тобі постійно. У тебе ніколи не було часу на мене.” Я пам’ятаю, що через неї навіть втратив сенс ходити на хор. Бо туди припинила ходити вона. А для мене було важливим, щоб, коли я співаю, та дівчина була поруч.
Час проходив і загоював рани, і до мене прийшло моє третє кохання. З цією дівчиною я зустрічався протягом року. Вона також була співачкою, хоча і невідомою зараз. Про наші стосунки багато хто здогадувався, не дивлячись на те, що ми не афішували їх. Я не хочу вдаватися в подробиці... Лише скажу, що ми починали разом. Єдине, що було у нас на заваді: ми зустрілися з нею, коли моя доля набирала нові оберти. І це був дуже тяжкий тягар турбуватися і про розвиток її кар’єри, і про свою подальшу долю. Постійно думати про те, що вона має спробувати те і інше, не соромитися, показати себе, дати концерт там-то і там-то. Я брав у руки телефон і домовлявся за неї, де тільки було можливо... Я був зосереджений на своїй дівчині, і згодом вона перестала зважати, що у мене теж є мрія. Мрія – зійти на сцену і відкрити своє серце навстіж. Врешті решт ми розсталися. Але зовсім з іншої причини…

Без спочину

Якщо залишити позаду усі пристрасті, то саме під час навчання в університеті, я став ходити до професійного хору. Марта Лозинська - мій викладач з вокалу, є для мене прикладом по життю. Я дуже багато взяв з її уроків. Вона стала для мене духовною матір’ю. Але не дивлячись на її підтримку, мене охопив відчай, коли я зрозумів, що для великої сцени в мене мають бути великі гроші. Записати пісню не надто професійного рівня коштувало на той час 300 доларів. – Нереальні гроші для студента! Великим щастям і маленьким досягненням була та мить, коли до Львова приїхала телевізійна програма „Карооке на майдані”, в якій я прийняв участь, переміг і отримав славнозвісний радіо мікрофон „Караоке”. Час спливав і коли у мене з’явилась можливість працювати у професійному балеті, який співпрацює із співачкою Русланою – я не вагався. І одразу почав їздити на концерти.
Танцювати довелося мені не довго, лише один рік. За цей час я, ніби навіжений, продовжував постійно думати про сцену, де я у ролі співака-артиста. А розчарування все більше поневолювало мене. Це було розчарування в людях, розчарування в артистах, в закулісному житті. Бо естрада виглядає зі сторони зовсім інакшою, ніж вона є насправді. Я бачив нехороших людей на шляху тої самої Руслани. Бачив її відношення з іншими артистами і т. ін. Був навіть такий момент, коли я сказав собі: буду лише танцювати, мене це задовольняє. Але мої попередні плани не дозволили цій зневірі довго залишатись зі мною. „МЕНІ ЦЬОГО НЕ ДОСИТЬ!”

Пробуджений голос

Так, кожен день – це боротьба. Я був готовий до неї, і балету мені вже не вистачало. Хоча протягом року віддавав йому усі сили і на цей час припинив співати.
Якось в університеті спілкуючись із однією дівчиною – знайомою, яка вже була випускницею, я зізнався, що при всьому тому що я маю, мені не вистачає співу…А вона запитала, чи роблю я щось заради здійснення своєї мрії? У відповідь було слово – „Ні!”. Тоді вона надихнула мене своїми словами, сказавши: „Роби, працюй, шукай можливості поки не пізно…” Тоді я дуже налякався коли почав задумуватись про те, що справді час іде, а я ще практично нічого не зробив з задуманого. В той день, сидячи на парах, в університеті, я намалював у своєму щоденнику роздумів символічний малюнок і підписав його - „Дій!” Відтоді це слово стало моїм гаслом до перемоги. І тут все й закрутилося…
Одного вечора, до мене на мобільний зателефонували з невідомого номера, це виявився адміністратор телеканалу „Інтер”, який сповістив, що запрошують мене знову прийняти участь у програмі „Карооке…”, як одного з найяскравіших учасників попередніх програм, і що в мене є шанс, якщо люди віддадуть голос, підтримають, потрапити на „Шанс”. Звісно я погодився!!! І вже наступного вечора я з декількома друзями вирушив у Київ, з великою надією у серці! Пам’ятаю їду в поїзді, думаю, що це лише ж день тому мене попередили, що я не готовий, що буквально цілий рік того часу що я танцював і практично не співав! А голос це як спорт, потрібно завжди тренуватись… Я цілу ніч не міг спочити. Десь о третій годині ночі пішов у туалет, що був розташований біля кімнати провідниці. Закрився. Почав розспівуватися. Розспівався так, що це було чутно на весь вагон. В кінці кінців чую: у двері стукають. Провідниця кричить: „Виходь звідси! Дома будеш співати!” Я вийшов, але заснути зміг лише за годину до прибуття у Київ. Всі попрокидалися, а я ще сплю. Провідниця ходить наді мною, і нервово-жартівливим голосом: „От! Учора співав всю ніч, а сьогодні очі продерти не може! Співак!!!!!!!!! Вставай!!!!” Друзі, що їхали підтримати мене відказали їй: „Він тут не просто так співав! Він виграє конкурс, стане зіркою, і Ви згадуватимете, що цей хлопець розспівувався у Вашому вагоні”.
Я приїхав до Києва, і виграв. Доля провідниці мені невідома.

Будуючи своє майбутнє

Мені запропонували контракт з продюсерською агенцією. Але лише через рік я зміг підписати його. Весь цей час я щодня мусив доводити, що я є, що я можу щось робити, що я ЧОГОСЬ ВАРТИЙ. Усі концерти, на які мене запрошували проходили як концерти „переможця „Шансу”. Йшов час, а нічого не змінювалося. Мене лякав привид застиглого творчого росту. З часом я поїхав у Москву на відбірковий тур конкурсу „Нова хвиля” що у Юрмалі. Я дуже хвилювався, оскільки це в моєму житті був перший міжнародний конкурс…Відбіркові тури проходили два дні. В перший день, від переїзду, переживання та нав’язаної продюсерами пісні я вийшов на сцену не впевнено, що потягнуло за собою невдалий виступ. Коли я зійшов, то за кулісами деякі люди на мене дивились, як мені тоді здалось, з питанням на обличчі: „Що ти тут робиш, бездар!”, я почував себе пригнічено, мені хотілось заховатись, втекти від всього та усіх. Але наступного дня, я зібрався силами і духом, пішов наперекір усім і заспівав пісню, яка немала звучати, яка була мені дуже близькою („Вернись із спогадів”), я був вражений, коли публіка аплодувала мені стоячи і кричала: „БРАВО!!!!!” Ця мить дала мені сил і віри у себе! Але до конкурсу обрали іншого конкурсанта від України. Я не засмутився, а з хорошим бадьорим настроєм повернувся додому. І тільки з часом, за чотири дні до проведення самого фестивалю, виявилося, що їду таки я. Несподівано повідомили мене про цю новину літнього, безтурботного вечора, коли задзвонив телефон з номером мого адміністратора, який задав мені питання: „Візьмеш на себе відповідальність представляти Україну на конкурсі у Юрмалі?” Одразу була відповідь: „ТАК!!!!” і одночасно, багато питань, на зразок – як?, коли?, з ким?, і найголовніше питання та ствердження: „В мене немає закордонного паспорту!!!???”. Отож, того ж вечора, який вже не був безтурботним, я вирушив до Львова, де наступного дня виробив паспорт за чотири години, взяв викладачку Марту Лозинську і поїхав разом з нею до Києва, з якого наступного дня вилетіли до Латвії. Прилетівши у столицю – Ригу, ми одразу вирушили у місце проведення конкурсу – Юрмалу, де нас очікували безсонні ночі та багато праці… Почалися дні підготовки до заходу, щодня проходили репетиції. Слухаючи своїх суперників, мене все більше огортала невпевненість у собі. Я розумів, що всі вони готувалися до конкурсу місяцями, коли в мене на підготовку залишалося лише три дні. Бували такі моменти, коли в мою сторону летіла купа зауважень і критики щодо виконання пісень, що я втрачав віру у себе. Мені було справді дуже складно, оскільки не було досвіду роботи з мікрофоном на живо, усі концерти до того були лише телевізійними зйомками, де завжди звучить записана фонограма. Я почував себе пташкою, яка впала з гнізда, намагається вижити, і не знає що буде далі… Дуже підтримав мене режисер фестивалю Олександр Давидович Ревзін. Я записував усі його поради і зауваження. Він допоміг мені повірити у себе і налаштував на результат. В перший конкурсний день я увійшов у трійку лідерів… але в кінцевому результаті зайняв восьме місце, серед шістнадцятьох учасників. Я зовсім не засмутився, я був щасливим, що пережив війну, потік неприємних хвилин і найголовніше я набрався колосального досвіду!!! І коли повернувся на Україну до мене кардинально змінилося ставлення!!! В мене виник фан-клуб, клуб прихильників, з яким ми час від часу бачимось. З’явилася величезна купа концертів, гастролей… Було дуже приємно те, що стільки людей оцінили мою боротьбу у Юрмалі. Але це і здивувало мене, бо я звик дуже критично ставитись до всього, що роблю. Бо, якби ти не робив свою справу, знай, що можеш її робити краще! В творчості немає меж, шукати себе і розвиватись можна завжди!!!

Боротьба із тишею

Я почав озиратися навкруги, заохочувати всіх, хто мене оточував щось робити. Хоча мабуть це вони мали самі збагнути ще до того, як прийшли у творчу команду. Нарешті гроші, які систематично відкладалися, дали мені змогу зняти перший кліп. Я дуже цього чекав, тримав це у голові, доки працював на концертах. Мою мрію втілив у реальність режисер Алан Бадоєв. Ми з ним схожі тим, що намагаємося робити все якнайкраще. І він, і я багато вимагаємо від самих себе. Після того, як всі побачили кліп „Холодная ночь”, у мене стало ще більше прихильників. В якийсь момент зібралася достатня кількість пісень для випуску дебютного альбому. Одразу з’явилася ідея організувати сольний концерт, на якому відбулася і презентація платівки. Разом із творчою командою ми продумали, як усе має виглядати. Виступ вийшов дуже показовий, з театральними елементами, сповнений позитивної енергетики. Про нього чудово відізвалося багато видань. Що теж важливо і надзвичайно приємно!
На той момент, я відчув, що піднявся в професійному плані вище, набагато вище, але знав що це ще не рівень. І коли побачив, що у моїй кар’єрі знову усе відбувається за інерцією, що знову наступає тиша, в якийсь момент я вирішив взяти ситуацію під особистий контроль. На той момент я перестав працювати із виконавчим продюсером, щоб змінити стан речей, то для наступного кліпу усе став вишукувати і пробивати сам, звичайно під наглядом генерального продюсера Ігоря Кондратюка. І через появу пісні та кліпу „Пінаколада” я привернув увагу людини, яка вже напевне знала, що робити. Яна Прядко - мій виконавчий продюсер, є професіоналом своєї справи. До того, як вона пристала до нашої команди, я уявити не міг, що артист може бути аж настільки зайнятий роботою завжди!

Постскриптум

Тепер у мене немає жодного „порожнього” дня. Мій дебютний альбом продався тиражем у 60 тис. копій за півроку і отримав статус „Золотий диск”(на даний момент він практично платиновий :)). Це дало мені потужний заряд і непереборне бажання співати і творити далі. Впевнитись, що зроблене буде почутим, оціненим, для когось зрозумілим. Моя команда сьогодні надихає мене так само, як надихаю її я. Я страшенно втомлююсь. Але це чудова втома, бо вона вкладена у майбутнє. І кожного дня я не бажаю стояти на місці – я знаходжуся у постійній гонитві за майбутнім.

---